мдааа.... торможу я з записами тут, але все ж. Довго я виношувала ідею того, про що ж написати, але саме ця тема здалася мені досить цікавою і вразила мене мало не до слів.
Для тих хто не знає, маленький словничок:
ОМ - обмежені можливості.
Господи прости, що зачіпаю таку делікатну тему, але все ж українціям є чому повчитись, але є і нюанси.
Вперше я зіткнулася з такими дітками в школі. Так, в моїй школі є кілька діток з ОМ. Точніше сказати, психічні розлади. Їх є ніби 5, точніше, я знаю про 5!
Незважаючи на те, що присутні ці психічні розлади, вони не говорять та поводяться як діти, вони ходять в школу. Так ,їх кинула під танк долі. Тут вони відвідують ту ж саму школу, що і бездушні американські підлітки, але не усі уроки. Також є спеціальні вчителі, що з ними працюють і дозволяють реабілітуватись. Ці ж самі вчтелі відвідують звичайні уроки з тими, в кого підвищена агресія чи погана поведінка.
Гарно вразило мене те, що ці діти надзвичайно дружелюбні, а оточуючі терплячі. Навіть директор легенько може віднести рюкзачок одної дівчини в автобус, обняти і побажати гарного дня. Одного з цих дітей я точно бачила. Боббі такий смішний і дружелюбний. Він розказав, що його сестра всиновлена з Росії, а його я точно десь бачила до цього, але от не пам*ятаю де. Вже всю голову зламала, але не пам*ятаю.
Але це буденні речі.
Поїхали ми в Афіни на ланч в школу до Адріани. Повірте, ледь не заплакала. От кого доля випробовує. Всі ж ми знаємо, які діти жорстокі, а там, дітвора 7-8 років сама пересувається по коридорах на інвалідному візку. Як же шкода бачити ті маленькі ручки, що крутять колеса. Так і хотілося підійти, допомогти, усміхнутися...
Особливі діти не почуваються тут вигнанцями суспільства, але за своє життя вони справді боряться. Захоплююсь ними!
Для тих хто не знає, маленький словничок:
ОМ - обмежені можливості.
Господи прости, що зачіпаю таку делікатну тему, але все ж українціям є чому повчитись, але є і нюанси.
Вперше я зіткнулася з такими дітками в школі. Так, в моїй школі є кілька діток з ОМ. Точніше сказати, психічні розлади. Їх є ніби 5, точніше, я знаю про 5!
Незважаючи на те, що присутні ці психічні розлади, вони не говорять та поводяться як діти, вони ходять в школу. Так ,їх кинула під танк долі. Тут вони відвідують ту ж саму школу, що і бездушні американські підлітки, але не усі уроки. Також є спеціальні вчителі, що з ними працюють і дозволяють реабілітуватись. Ці ж самі вчтелі відвідують звичайні уроки з тими, в кого підвищена агресія чи погана поведінка.
Гарно вразило мене те, що ці діти надзвичайно дружелюбні, а оточуючі терплячі. Навіть директор легенько може віднести рюкзачок одної дівчини в автобус, обняти і побажати гарного дня. Одного з цих дітей я точно бачила. Боббі такий смішний і дружелюбний. Він розказав, що його сестра всиновлена з Росії, а його я точно десь бачила до цього, але от не пам*ятаю де. Вже всю голову зламала, але не пам*ятаю.
Але це буденні речі.
Поїхали ми в Афіни на ланч в школу до Адріани. Повірте, ледь не заплакала. От кого доля випробовує. Всі ж ми знаємо, які діти жорстокі, а там, дітвора 7-8 років сама пересувається по коридорах на інвалідному візку. Як же шкода бачити ті маленькі ручки, що крутять колеса. Так і хотілося підійти, допомогти, усміхнутися...
Особливі діти не почуваються тут вигнанцями суспільства, але за своє життя вони справді боряться. Захоплююсь ними!
.jpg)
